***
Ми мусим, друзі
пам'ятати голод,
Маєм навчитися згортати
крихти хліба в кулачок,
Бо дотепер пронизує
кістки жахливий холод,
То ж, Боже, дякуєм
Тобі, що наші діти не голодні,
Що завжди біля них
батьки,
І нині згадуєм і
молимось за тих, що у роки голодні,
Заснули, не діждавшись
ситої весни…
На Майдані Київ-граду революція іде
«Хочем волі і свободи , клята влада хай
впаде!»
На Майдан пішли ходою юні хлопці молоді.
Поруч – матері, дівчата, сивочолі дідусі…
Повстав люд цілим народом проти зброї та
броні,
Та від снайперської кулі впав в бою на пів
путі.
Паращук, Сольчаник, Дмитрів – сотня хлопців полягла,
Віддала наказ стріляти януковича рука.
Заридало піднебесся, коси рвали матері…
Поверталися додому сини – діти у труні.
Поверталися герої, бо без зброї у бою
Проти ворога страшного не встояли у строю.
Не
встояли, впали перші, та вставали в стрій нові.
Захищали нас «афганці» і молилися отці…
Правий сектор, - енна сотня, всі стояли, як
могли,
А Руслана на Майдані чаїла до хрипоти…
Хтось спитає, де я була?
Я… молилася в сльозах.
За ангелів тих небесних,
Що збороли смерті страх.
Небо плакало дощами,
Дим Героїв огортав…
Не злякав їх клятий «Беркут»,
Їх Господь в Свій Сад забрав.
Хай уся земля здригнеться,
Як захарченко помре.
Бо невинно кров не ллється-
Земля вбивцю не прийме.
Тож Героям слава нині,
Слава нації такій,
Що кладе на Вівтар слави
Справжніх Вкраїни Синів.
Пам'ять
Відкрийтесь людям нині небеса,
Зайдіть на Землю українські села,
Чиї останки десь в далеких Соловках
Чужа земля чужих дітей накрила.
Ось тут вони, герої безіменні –
Діди, батьки, і дочки, і сини
За волю України, за Вкраїни незалежність
В далеких тюрмах склали голови вони.
Вони боролися, щоб ми жили,
Щоб стали вільним і нескореним народом,
Щоб віру, звичаї батьків ми зберегли,
Щоби гордились українським родом.
Хай нині на могилі прадідів
Горять свічки, як пам'ять незгасима,
І квіти хай лежать від прасинів,
І пісня хай лунає серцю мила.
Стань перехожий! Стань і поклонись
Змордованим, замученим і вбитим,
За нашим звичаєм їх куснем хліба пом'яни,
Подякуй Богові і їм за вільно день прожитий.
***
Літа на весну впевнено крокують,
З собою молодість й красу несуть.
Душі і совісті докорів ще не чують,
Щаслива у весні людини суть.
Коли літа на літо повертають,
Душа тепліє, серце вже щемить.
Думки туманно розум огортають,
І тіло легко перед осінню тремтить.
А як до осені літа доходять,
Життя вирує, та душа болить.
Ще мрії нездійсненні мозок плодить.
Ех, до весни б вернутися
хоч на мить!
***
Чи витримаєш, друже, мій папір,
Важкий тягар, що із душі забрала,
Тобі я вилила свій жаль, й повір,
Що щасливішою я все-одно не стала.
Чому буває, що за добре платять злом?
Чому в коханні фальш й брехня панують?
Чому обличчя у людей не світяться добром?
Чому лиш сльози над людиною чатують?
Чому кривить душею близький друг?
Чому принизити старається далекий?
Чому заполонила дурість все навкруг?
А розуми поїв гаман грошей набитий?
***
Я люблю дощ, бо він зі мною плаче,
Бо тужить він, коли сумую я.
Буває - хочу крапелькою стати,
Щоб канути в далеке небуття.
Буває хочу
розчинитися в повітрі,
Щоби не порпатись у фальші і брехні.
«Рожевим» роблять «чорний» світ лиш діти,
Бо тільки їм потрібні ми в житті.
Невже навкруг осліп розумний світ,
Невже дурний над мудрим запанує…
Мовчи, перо! Такий вже людський рід
Не спам’ятається, поки на собі не відчує.
Немає коментарів:
Дописати коментар